Доброго дня, мій друже!

Дякую тобі за те, що ти знайшов мене. Дозволь мені розповісти мій давній спогад.

Травень, 2006 рік. Тихо коливаються гілки бузку. З сусіднього двору чується гавкіт собаки. Наш пес теж загавкав, відчувши необхідність підтримати друзів.

Проскрипіла хвіртка: на порозі з’явилася прабабуся з кошиком, у якому були банки для варення. Вона повільно підійшла до мене. Я забрала у неї кошик з чистим одягом і я поквапила зайти в будинок — ставало холодно. Бабуся зупинила мене. Ми мовчки стояли хвилину, потім вона сказала:

— Підніми очі нa небо, внучечко, що ти бачиш?

— Хмари, ба.

Вона посміхнулася.

Ми простояли ще хвилину.

— А тепер?

— Сонце.

— Сонце… — зітхнувши, повторила вона.— Пам’ятай, онучечку, там завжди є сонце. Я сподіваюся, на твоєму шляху тобі зустрічатимуться люди, які тобі про це нагадуватимуть.

Ми попрямували до будинку.

Мій любий друже, я сподіваюся, і на твоєму шляху будуть зустрічатися люди, готові нагадати тобі про те, що там - завжди є сонце.

Сьогодні це будемо ми. Ми зібрали команду небайдужих людей, які готові бути тим самим нагадуванням.

З повагою,

Команда RINA